ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ АРТУРА ПАСТУХА
Пастух Артур Юрійович народився у селі Заможне Барського району 17 грудня 1991 року. Змалку був особливим. Не гучним, не зухвалим, а тихим захисником. В усіх сенсах цього слова.
Біля нього було спокійно. Дівчата відчували безпеку, а хлопці — повагу. Його лагідна сила була у погляді, у вчинках, у вмінні не промовляти зайвого. Його сила не кричала — вона діяла. Спокійна, світла, добра. Таким він залишався завжди: з перших шкільних років до останнього дня на передовій.
Навчався у Войнашівській школі, згодом у Барському будівельному ліцеї. Працював на сонячних батареях, ніби ще тоді ставив у світ малі маяки світла, такі ж як сам.
Артур не мав повістки, але не чекав на неї. Коли двоє друзів йшли на строкову службу, він пішов з ними. Добровольцем. Такий у нього був характер: порядність понад усе.
Служив у Сумах у міліцейських військах. Після армії працював у суді в Києві. Згодом, у буремному 2014 році, повернувся до війська у Барську військову частину. Пройшов підготовку сапера, згодом — понтонника. Під час навчань травмував ногу. Змушений був залишити службу. Але тільки тимчасово.
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, він навіть не вагався. Не долікувавшись, підписав контракт і повернувся на фронт. У найтяжчий час. Без зайвих слів, без пафосу. Просто став на захист Батьківщини. Як завжди — спокійно, впевнено, щиро.
«Він ніколи не скаржився і не розповідав, де саме був, що робив. Просто усміхався…» — згадують рідні.
Артур мріяв про родину, про дім — свій, затишний. Але казав: «Після війни…»
Любив тварин. Піклувався про безпритульних, іноді приносив додому поранених, голодних, знесилених. В його серці було місце для всіх.
Обожнював риболовлю. Там, біля води, він міг бути самим собою: тихим, зосередженим, трохи усміхненим, десь далеко думками.
«Він був надзвичайно лагідним сином. Завжди усміхався», — каже мама, Надія Вікторівна.
Марина, його старша сестра, важко переживає втрату. Бо такі, як Артур, рідкісні. Їх не замінити. Їхні слова, вчинки, тиша — залишаються у серці назавжди.
3 серпня 2024 року старший солдат, розвідник-кулеметник відділення інженерної розвідки інженерно-водолазного взводу понтонно-мостового батальйону, Артур Пастух пішов із життя. Але залишився — у спогадах, у серцях, у пам’яті.
Його зустрічали під сильним дощем односельчани — з квітами, зі сльозами. Дощ змивав пил дороги, але не зміг змити біль втрати.
І навіть тоді, в найважчий момент, усі відчули: світло не зникло. Бо світло не помирає. Воно живе — у тиші, у пам’яті, у доброті, яку він лишив. У його тихій, але справжній любові до людей, до України, до життя. Він захищав усіх і лишив нам обов’язок пам’ятати.
Вічна слава тобі, Артуре!
Твоє серце було домом для добра.
Ми збережемо його назавжди.
Немає коментарів:
Дописати коментар