Людина великої культури

                                                        

Михайло Коцюбинський — великий письменник-гуманіст, виразник народ­них дум і прагнень. Він посідає одне з чільних місць в історії української літера­тури. Його повісті, оповідання та новели яскраво відтворюють не тільки глибинні соціальні зрушення в суспільстві кінця XIX - початку XX ст., а й активні пошуки, якими характеризувався літературний процес на межі двох століть, він приніс в українську літературу елементи декадентства, символізму, неороман­тизму, — усього того, що за аналогією з німецькою та польською літературою дістало назву модернізму.

    Народився Михайло Коцюбинський 1864 р. — у той лиховісний час, коли офіційною мовою на українській землі була мова російська. Цією ж мовою говорили в родині майбутнього автора славетних творів. Але «занедужавши, — як писав пізніше сам автор, — на дев'ятому році на запалення в легенях, я в гарячці почав говорити по-українському. Чим немало здивував батьків» Уже пізніше, після цього випадку, десятирічний хлопець, розбуджений цікавістю до українського слова, почав складати українські пісні, беручи за взірець народні. А коли на тринадцятому році випадково Коцюбинський дістав кілька примірників журналу «Основа», оповідання Марка Вовчка, а згодом — Шевченкового «Коб­заря», то це, за визнанням самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свідомий український шлях.
    Звичайно, Михайло Коцюбинський дійшов до вершини свого хисту не одра­зу, а вибоїстою та круглою стежкою довгих, невтомних шукань, що привели до вершин аж у зрілий період його творчості. Найбільший, а тому найглибший слід у розвитку письменницької свідомості Михайла Коцюбинського, з якої вже ви­росло й розцвіло все те, що дав письменник, навчаючись художньої майстер­ності, без сумніву, залишив Тарас Шевченко. Як молодий письменник Коцю­бинський наполегливо вивчав, не раз перечитував і Панаса Мирного. Отже, у процесі творчого пошуку письменник розвивався не без впливу з боку інших письменників.

   Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього напрямку й, хоча симпа­тизував народницьким поглядам, однак схилявся до імпресіоністичної манери. Тут не було метаморфози чи суперечності — адже імпресіонізм, цей останній великий стиль XIX ст., був об'єктивним мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження, спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську та мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідо­мо чи підсвідомо відбиваючи свою письменницьку й людську драму.

    Засвоївши традиції та досвід своїх славних попередників, Коцюбинський орі­єнтувався й на зразки світового письменства, був чутливий до тих нових віянь, що панували тоді в європейській літературі. З одного боку, був новатором щодо сти­лю та психологізму, з іншого — надмірного новаторства остерігався. У пристрас­них дискусіях про нове та старе, модернізм і традицію, які захопили буквально всіх його сучасників, Коцюбинський участі не брав. Він був справді природженим ху­дожником, «який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку». — писав сам автор. Усе його чесне, працьовите життя та його творчість підтверджують: він був і залишився назавж­ди великим Сонцепоклонником і великою Людиною.

    У бібліотеці днями було переглянуто твори письменника  та літературу про нього.