НАШІ ГЕРОЇ

Спогади України

ГЕРОЙ нашої громади Шемчук Віктор Миколайович

КОМАНДИР, ЗА ЯКИМ ХОТІЛОСЯ ЙТИ: ІСТОРІЯ ВІКТОРА ШЕМЧУКА

Кожна розповідь про наших Героїв — це данина шани й поваги до них. Ми маємо знати своїх захисників, чути їхні історії, відчувати їхню енергетику. Це не лише вшанування минулого, а й про майбутнє, де ми пам'ятаємо, хто ми є і чому варто боротися.

Віктор Шемчук був сміливим лідером, який умів вести за собою. Його рішучість та впевненість надихали, а здатність приймати важливі рішення в найскладніших ситуаціях робила його справжнім командиром. Ця історія — про людину, яка була опорою для інших і чиє служіння рідній землі стало найвищим покликанням.

Віктор Миколайович народився 23 червня 1970 року в невеликому містечку Бар на Вінниччині, де пройшли його дитинство та юність. Після закінчення школи проходив строкову військову службу, потім вступив до Барського автомобільно-шляхового технікуму, який закінчив за спеціальністю «Експлуатація та ремонт шляхових машин і обладнання».

У 1992 році він переїжджає жити до Вишневого. Тут розпочинає професійну кар'єру на Київському м'ясопереробному заводі, пройшовши шлях від водія до заступника генерального директора з регіональної політики та економічної безпеки. Паралельно з роботою завершує навчання у Львівському державному аграрному університеті. В цей період також створює сім’ю, яка стає його головною підтримкою й натхненням.

"Ми прожили разом 22 роки, а наші почуття залишалися такими ж сильними, як і на початку. Я завжди захоплювалася тим, як у людини, яка мала так багато сильних рис, залишалося місце для ніжності та романтики. Ми з дітьми знали, що за нами не просто стіна, а справжній надійний захист. Ніколи не сумнівалися, що все буде добре, адже Віктор знаходив вихід з будь-якої ситуації”, - розповідає дружина захисника Лариса Миколаївна.

Він був не лише чудовим чоловіком і батьком, а й надійним другом. Його головне життєве кредо було: «Можу, не можу — допоможу». І це були не просто слова — він втілював їх у життя щодня, своїми вчинками. Ніколи не стояв осторонь, завжди знаходив спосіб допомогти, навіть коли здавалося, що виходу немає. Його готовність підтримати, вирішити будь-яку проблему та зробити все можливе була очевидною для кожного, хто його знав.

“Незалежно від часу доби — вночі чи рано вранці, коли б не зателефонували, він завжди відповідав. Якщо потрібна була допомога — приїжджав, незважаючи на те, чи хворий, чи втомлений. Його доброта і готовність допомогти не мали меж», — продовжує розмову Лариса Миколаївна. - Ми багато подорожували, і куди б не поїхали — в маленьке місто чи велике — у нас завжди був свій, так би мовити, “екскурсовод”. Його комунікабельність і здатність будувати справжні стосунки з людьми дозволяли йому мати друзів та знайомих в будь-якому куточку України”.

Віктор Шемчук був енергійною та активною людиною, сповненою ідей та планів. Не зупинявся на досягнутому, завжди прагнув більшого. Це невтомне бажання до розвитку та руху вперед було невід'ємною рисою його характеру. Мріяв створити власний бізнес — професійний автосервіс. У 2013 році почав втілювати цю ідею в життя: придбав землю в Бучанському районі та розпочав будівництво комплексу з обслуговування автомобілів. Однак у 2014 році плани кардинально змінилися: Віктор Миколайович був одним із перших, хто пішов на схід захищати країну від ворога.

«В мене навіть не виникало запитань, чому він прийняв таке рішення. Розуміла, по-іншому вчинити просто не може. Це був його вибір, його покликання — захищати країну. Як і під час Революції Гідності, коли він був серед тих, хто підтримував боротьбу за свободу та права людини», - зазначає Лариса Миколаївна.

Віктор Шемчук вступає добровольцем у лави легендарного батальйону «Айдар», де відразу здобуває авторитет серед бійців. Згодом стає командиром відділення в 2-й «афганській» роті, бере участь у складних бойових операціях зі звільнення Луганської області від сепаратистів та кадрових російських військових. У боях на 29 блокпосту (Бахмутський шлях), біля Кримського та Золотого-4 проявив себе як рішучий, відважний командир. Під час бою поблизу Славного Донецької області разом з побратимами знищив диверсійно-розвідувальну групу противника. В цьому бою отримав поранення в голову, але, незважаючи на біль, продовжував керувати операцією до повного знищення ворога.

Після демобілізації в 2016 році повернувся додому та продовжив займатися підприємницькою діяльністю. З початком повномасштабного російського вторгнення знову стає на захист Батьківщини. В перший же день записується до 204-го батальйону територіальної оборони, хоча був інвалідом війни II групи. Разом із побратимами вирушає в розпорядження Головного управління розвідки Міністерства оборони України, продовжуючи боротися за свободу та незалежність України.

У найзапекліші дні оборони столиці захищав стратегічно важливі напрямки в Мощуні та Ірпені. В Мощуні, під час знищення передового дозору російських десантників, зазнав поранення і контузії, але продовжив боротьбу, особисто ліквідувавши командира ворожої групи та кулеметника. Вже наступного дня, попри травму і тимчасову втрату функціональності правої руки, знищив БМД-4, що намагалася прорвати оборону.

В Ірпені, під час жорстоких боїв біля клубу «Адмірал», група Віктора Шемчука опинилася в епіцентрі ворожої атаки. Попри чисельну перевагу противника і пожежу в будівлі, де вони тримали оборону, їм вдалося зірвати плани окупантів. Саме тоді він із РПГ-7 знищив танк противника, вкотре довівши свою майстерність і відвагу. Його грамотне командування дозволило успішно відбивати масовані атаки елітних російських підрозділів, зупиняючи наступ ворога.

“Це був один із небагатьох командирів, які цінували життя своїх підлеглих. У складних ситуаціях приймав рішення миттєво і завжди правильно. Як кажуть, у нього на війні був фарт і “чуйка”. Ніколи не сумнівався в тому, що робить, надавав нам велику моральну підтримку. Він був людиною, яка знала, що робить, і завдяки цьому нам було безпечніше. Вірив у нас, був упевнений, що ми можемо зробити все. Якби хоча б половина з нас мала таких командирів, цю війну ми б закінчили ще на її початку. Особисто для мене він був більше, ніж командир. Він був як друг і батько,” — так згадує про Віктора Миколайовича його побратим Андрій, з яким вони служили в батальйоні "Айдар" з 2015 року. Потім разом працювали, а в перший день повномасштабного вторгнення стали на захист Києва. Сьогодні Андрій продовжує захищати Батьківщину, не забуваючи уроки та поради, які отримав від свого друга, наставника та командира.

З травня 2022 року Віктор Шемчук був зарахований до складу одного зі спецпідрозділів Головного управління розвідки Міністерства оборони, де став справжнім авторитетом і прикладом для молодих бійців. У червні 2022 року його підрозділ брав участь у визволенні Сєвєродонецька. Під час штурму групі, до складу якої він входив, вдалося вибити ворога з частини промислової зони, закріпитися на околицях житлового масиву та стримувати численні контратаки.

6 червня 2022 року, під час чергової спроби ворога обійти позиції українських бійців із флангів, Віктор Миколайович, чергуючи на спостережному посту, першим виявив противника. Він прийняв нерівний бій зі значно більшими силами ворога, знищив двох окупантів, але сам отримав смертельне кульове поранення. Його героїчні дії дозволили побратимам перегрупуватися, зупинити атаку й утримати промзону, врятувавши життя своїх товаришів.

«Не знаю, як так сталося в цьому клятому 2022 році... Взагалі Віктор по життю був везунчиком, мав надзвичайну інтуїцію та удачу. Одного разу, в 2014 році, під час служби на фронті, він сидів із побратимом у бойовій машині, коли до них підійшов товариш і запропонував випити кави. Віктор не любив каву, рідко її пив, але саме цього разу погодився. Вони вийшли з машини, а через кілька хвилин туди прилетів снаряд, знищивши її вщент”, - згадує Лариса Миколаївна.

Риси, які допомагали її чоловікові долати найважчі ситуації, вона описує так: «Любов до України, сміливість, віра в себе та віра в тих, хто поряд».

Ці якості Віктора Миколайовича успадкували його сини — Євгеній та Костянтин. Старший, за словами матері, — повне відображення батька: товариський, має багато друзів, завжди готовий прийти на допомогу. Обидва мають глибоку прив'язаність до рідної землі. Як і їхні батьки, не бачать себе за кордоном — хочуть жити лише в Україні.

“Найкращим способом виховання є не слова, а власний приклад. Діти найбільше вчаться від того, що бачать у батьків: їхні вчинки, ставлення до людей і життя стають для них орієнтиром. Через особистий приклад батьки передають цінності і життєві уроки, які діти засвоюють набагато глибше», - зазначає Лариса Миколаївна.

Віктор Шемчук залишився в серцях та пам’яті своєї родини, побратимів і багатьох людей, які його знали. Це підтверджено і петицією про присвоєння йому звання Героя України на сайті Президента України, яка швидко набрала необхідну кількість голосів. Залишилось визнати це зі сторони Держави, за існування і процвітання якої він віддав своє життя. Його кандидатура рекомендована депутатами Вишневої міської ради до звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

“Віктор був надійною людиною у всіх сенсах. Мені повезло, що саме він був моїм чоловіком”, - говорить Лариса Миколаївна.

Вона зізнається, що й досі вчиться жити з цією великою втратою і справлятися з емоціями. Силу йнаснагу знаходить у постійному зв'язку з побратимами чоловіка, з якими вони товаришують ще з 2014 року. З багатьма дружать родинами, часто зустрічаються, підтримують один одного.

"Хочу, щоб всі ці жертви, не були марними. Це така величезна ціна, щоб ми жили у вільній, багатій, щасливій країні. Вони віддали найцінніше - свої життя. А нам треба достойно жити, щоб світла пам'ять про наших захисників залишалася в наших серцях”, - наголошує дружина Героя.