Найстаршій жительці Барської громади 101 рік. Вона пережила Голодомор та Другу світову війну. Бажаємо їй ще пережити російсько-українську і ще прожити багато років!У селищі Бар проживає одна з найстарших мешканців Барської громади - Мотря Мишура. Нещодавно жінці виповнилось 101 рік. Про нелегку долю жінки, що пережила Голодомори, Другу світову війну, поховала двох доньок, а тепер на її вік ще й прийшла російсько-українська війна, розповідає Дар’я Берт, студентка Вінницького ДПУ.
Мотря Олександрівна народилася 9 травня 1922-го року. Її дитинство минуло в селі Маньківці. Крім Мотрі в сім’ї було ще дві молодші дівчинки (зараз вже покійні).
В дитинстві Мотря Олександрівна ходила до школи. Хоч і добре вчилась, та закінчила всього шість класів, бо пішла працювати. Про те, що не вчилася далі, жалкувала: «Була в мене знайома зі Степанок, фельдшеркою працювала в нашому селі. Я жаліла, чом я не пішла вчитися дальше. Була б якимось фельдшером, чи ще кимось. А чоловік її лікарем був. Вони в нашому селі жили».
«Тоді зовсім інше життя було, - розповідає бабуся про своє дитинство, - Колись дівчата не так вдягались, як зараз. Суконь тоді не носили, тільки сорочки та спідниці. Мріяли про гарну хустинку чи спідницю. Іноді приходила до нас бабуся, приносила горіхи. Але в неї не було торбинки, вона їх в сорочку скидала. Я тішилась, що баба горіхів принесла. То зараз грошей в подарунок хочуть».
В сімнадцять років жінка вийшла заміж та переїхала в с. Степанки. Але, на жаль, сімейне життя її було коротким. 19 квітня 1945 року її чоловік Йосип загинув під час бойових дій у Другій світовій війні. Залишилася вона з трьома дітьми та свекрухою.
Жінка каже, що їх сім’я в Голодомор не голодувала: «Батькам дали ділянку в селі, там мій тато побудував хату. Працював тоді у лісника, а вдома сіяв просо. Мама насадила квасолі. Городу було 50 соток. Багато картоплі. Батько молотив просо, робили пшоно. Ще тримали корову. В тридцять третьому році мама варила кашу пшоняну, і борщ, і картопля в погребі була».
Але то тільки їм так пощастило. За словами жінки, люди в селі дуже голодували: «Пам’ятаю мамина сестра одного разу прийшла, щоб попросити молока. Сіла під хатою, а в неї ноги попухші. Мами тоді вдома не було, батько дав молока, вона й пішла додому.
Батьків в мами вже не було тоді, але був ще один молодший брат. Він з сусідським хлопцем в голодні роки крав буряки. В одного чоловіка в селі було повне поле буряків, і туди вони ходили красти, щоб хоч трохи поїсти. Їх зловив сторож і повезли в Бар, в міліцію. Там подивились, що вони голодні, що не від доброго життя красти пішли і закрили «на клямку». А вони ту клямку патичком відсунули та й втекли. Прийшли вони до моєї мами, вона їм борщу та каші насипала. Сусідський хлопець пішов додому, а мамин брат захотів залишитись: «Я буду коло вас, я вам буду пасти корову, а Мотря хай відпочине» - казав. Він спав на дворі, в «катражці» (в наметі). Мама раненько йшла до нього, щоб переконатись, що він живий. Він в нас місяць прожив і вижив.
Настали жнива, достигла пшениця. Шли жінки, та й почали ту пшеницю збирати, щоб хоч кашки зварити. Серед них була й ланкова дівчина. Їх усіх зловили. Багатьох повідпускали з різних причин: в когось дітей багато, в когось ще щось… Серед них була ще одна жінка, що дітей не мала. Її та ланкову судили. У ланкової родич був засідателем на суді, то він і захистився за неї, що в неї батько на фронті загинув, що вона сирота. Її виправдали. А інша жінка три роки відсиділа.
Люди гинули від голоду, а їх і поховати нікому було. Трактором яму копали, а трупи на підводу скидали. Їх навіть не перевдягав ніхто, так, всіх разом закопували.
Пам’ятає Мотря Мишура й про Другу світову війну
«В Маньківцях жінка була одна, мала двох синів. Зараз її онук в нас, на Станції живе. Тоді вона в Києві була, біля Бабиного Яру, стояла з синами. В неї єврейський хлопчик вчепився. Підійшов німець питати чи це її хлопчи, а вона й сказала, що так. Я дивувалась, як вона зважилась, а вона сказала: «Так, «рішилась» дуже шкода його, що він дуже мене обняв і притулився». А хлопчик, як виріс, приїжджав до неї, привозив подарунки. Сім’ї своїй казав, що якби не та жінка, його б вже давно не стало, вони плакали. Він дав її внукам роботу, зараз його вже немає, а онуки ті ще живі.
Коли почалася війна, я була заміжня, була в мене дочка Ганя. Пам’ятаю, як німці йшли в село. Зайшли вони на сусідню вулицю. Вранці сусідка прибігла й сповістила. Я тоді зі свекрухою жила. В нас і хліб був, і пиріжки з горохом, і борщ. Свекрухи вдома не було, коли німець зайшов. Подивися до печі та й вказав на горщик з борщем. Я дістала той борщ, він відмовився. Тоді вказав на пиріжки, я і їх достала. Він жестом попросив розлупити, а побачив, що вони з горохом, теж відмовився. Тоді попросив показати хліб. Взяв обидві хлібини під пахви й пішов. Вони не знущались над нами».
Під час Гітлерівської окупації Україна була поділена на зони: «В нас в селі були два жандарми румунської національності. Коли ми жали колоски, вони виходили на поле з нагайками, та нікого не били.
Наш маньковецький староста злий був, люди від нього тікали. Він знущався над ними. Але потім повернулися «червоні», стратили його, поклали на горбочку посеред села й сказали не ховати. Нехай він лежить і хай люди дивляться.
А про німців теж не чути було, щоб над кимось знущались. А ще було одного разу, батьків сусід вкрав інструмент у мого батька на роботі. Про це дізнались, але звинуватили іншого. Того бідного чоловіка стали бити, батько мій не міг дивитися на його муки, повернувся додому. А як повернулась червона армія, батько розповів, і того, хто допустив знущання, в лісі розстріляли і там же покинули. Ніхто не знав, де він лежить, поки одна жінка не знайшла.
Тоді ж, в 1944-му, мого чоловіка забрали на фронт. За рік до кінця війни.
«Я все думала, що чоловік мій живий. Він перед боєм листа мені написав, писав, що йдуть у вирішальну битву. Але не вижив він. Я на городі була, наша ланкова дізналась про це, та мені не казала. Прийшла до нашої хати її дочка і Йосипова тітка. Тітка плакала, я й спитала: «Тітко, що таке?», а вона у відповідь: «Йосипа забили».
Сім’я
«Чоловік був старший на вісім років за мене, дуже гарний, міцний та добрий. В селі збирались дівчата й хлопці, приводили музику, танцювали. Так і познайомились, він почав приходити в наше село, зробили сватання, а потім весілля справили. Він забрав мене в Степанки. А потім вже мене донька на Станцію забрала».
Сім’я в Мотрі Олександрівни, за тодішніми мірками, була невелика: троє дітей. Була в неї хата в Копайгороді, там і похована одна з доньок. Після цього інша дочка до себе забрала, на Станцію. А третя донька з онукою в відєєвському монастирі в Росії живе. Ще є невістка доньчина у Вінниці. Зараз бабуся живе зі своєю онучкою, має п’ятеро правнуків, та одну праправнучку.
Життя після війни
Після війни Мотрі Олександрівні жити було також важко: «Бідила я дуже, тяжко працювала. Вже навіть не пам’ятаю 20 чи 40 років. Донька моя в лікарні лежала, після операції, а я мусила доглядати за онукою. Йшла на короварню о п’ятій ранку, брала її на плечі. Як принесу, покладу стільчик і бідон. Я молоко ляю, а вона й засинала. Так ростили. У колгоспі добре платили, я грошей склала й купила хату в Копайгороді. А коли робочий день закінчувався, я знову брала її на плечі й несла додому. А дома господарство було, я її вкладу спати, і йду до свиней. З коровою мені сусідка допомагала. Дуже добрі були сусіди, зараз, іноді, родичів таких добрих немає. Жаліла мене стара жінка. З її невісткою ми разом корови доїли. Вона мені вранці корову доїла, а ввечері я це вже сама робила. А городу було сімдесят соток».
Але, напевне, найважче бабусі Мотрі було таки в повоєнні роки: «Коли я взнала, що настав мир, підійшла до свекрухи. «Мамо, пішов воєнрук, і каже, що мир», вона мені відповідає: «А що нам з того миру, як Йосипа нема?». Я тоді сказала: «Нащо ви так кажете?», а вона каже: «Так мені вирвалося».
В колгосп гнали. Я раненько вставала, копала город, поки час мала, а потім – на роботу. Вдень донька кукурудзу збирала, а як я приходила, ми її вдвох лущили. І буряки вже при місяці чистили. Сучасна молодь цього не пам’ятає, вони думають, що все це з неба падає.
«Я хочу, щоб настала перемога. Щовечора Богу молюся: «Господи, допоможи, і якось «вразуми» того дурного Путіна, щоб не було війни». Навіщо наших дітей вбивають? За що вони мучаться? Чого та Росія хоче? Не знаю. Добре, кажуть, що вони до нас не дійшли, бо там, на сході, чула, що грабували. Німці й румуни так не робили, вони й вбивали тільки на фронті.
Немає коментарів:
Дописати коментар